Я все життя прожила в Луганську. Брехати не буду — активної проукраїнської позиції я ніколи не дотримувалася. Але в 2014 році все змінилося. Я на власні очі переконалася в тому, що “братній” народ — це наш запеклий ворог, який тільки й думає про те, як нас стерти з лиця землі.

Шкода, що це усвідомлювали не всі. Було й немало тих, які підтримували всі ці псевдореферендуми, мало того, вони ще й допомагали організовувати ці циркові вистави, активно залучали людей до цього, роздавали брошурки і постили в соцмережах гучні заклики: “За Россию!”

Найгірше те, що й деякі мої друзі стали зрадниками України.

– Іриш, неужели не понимаешь?! Там нам будет лучше! Если б не мы этот запад давно уже пропал.

– Та що ти таке кажеш, Віталік?! Твої діти народилися у вільній і незалежній Україні. Так було, є і буде! Яка Росія? Там ні економіки, ні демократії, ні перспективи…

Він почав мені щось доводити, та так завзято, що мало пара з вух не пішла. Я не могла цього слухати. Попрощалася з ним і пообіцяла собі більше ніколи в житті з такими людьми не спілкуватися.

З такими поглядами на життя в Луганську з 2014 року мені жилося дуже несолодко, але ми з чоловіком та дітьми наважилися переїхати до Тернополя тільки цього року.

Звісно, нам, як і всім переселенцям, буває дуже непросто звикнути до нових порядків, але тут в сотню разів краще жити, ніж в рідних краях. Тут всюди царює свобода і легкість.

І люди дуже хороші, хто би що там не брехав.

Я сумувала за домом, за людьми, які залишилися в окупації, але й згадувати часто про жахіття минулого мені не хотілося. На жаль, не вийшло…

– Здравствуй, Іриш!

Я обертаюся і бачу перед собою мого однокласника Віталіка.

– Привіт. А ти…. Ти що тут робиш?

– Мы с женой и детьми теперь здесь. Вот я себе даже роботу нашел. Очень хорошую. Чувствую себя в Тернополе, как у Бога за пазухой.

Я не вірила своїм вухам! І хто це говорить? Активний проросійський активіст? Можливо, якби не його діяльність, в Луганську досі була б Україна!

– Ти вибач, я спішу…

Може, хтось назве мене непривітною, жорстокою, зарозумілою, але мені не соромно за мою неприязнь до цього чоловіка. Будь моя воля, я б його взагалі на територію нашої держави не впустила. Він на це не заслужив!

Не всіх можна пробачити, та й не всіх варто. За свої вчинки треба нести відповідальність, а не втікати, підібгавши хвоста, як те цуценятко.

А як вважаєте Ви?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.