Я пишу з війни… “коли ти поруч і вони видихають, вони починають говорити… – нам сказали, що ви прийдете і… “
Подаємо мовою оригіналу:
– нам сказали, що ви прийдете і нас розстріляєте.
– за що?
– за те, що ми були в окупації. за те, що не змогли поїхати, за те, що брали з їх рук хліб…
– ходіть обійму, стріляти не буду, обіцяю!
– ох.. діти-діти.. ну як так?
– вам збрехали…
їм дійсно збрехали про багато речей.
їх тримали без світла, зв‘язку і інформації.
вони не знали про бучу, про азовсталь, маріуполь і фільтраційні табори, вони не чули про оленівку, ірпінь і гостомель.
коли ти поруч і вони видихають, вони починають говорити:
полонені, тортури, працювати за їжу.
когось просто залякували підвалами. на вулицях в порожніх будинках оселялися військові і тоді, говорити можна було лише пошепки. багато хто просто не виходив з хат, саджали городи і їли те, що земля принесе.
в одного чоловіка забрали сина в полон, він не знає де він і що з ним. все що він міг сказати «мені соромно.. мені соромно.. мені соромно.»
виїхати можна було до росії, або до кордону з естонією за 500 долларів і, невідомо чи випустять. а звідки було брати гроші, якщо все забрали..
люди похилого віку не отримували пенсії, декому видали по 10.000 рублів.
в основному, всіх зганяли десь працювати за їжу.
люди зникали цілими будинками, тікати лісом було небезпечно бо заміновано, трассою бо, блокпости.
ліки були спочатку з розграблених аптек, а потім із «сдєлано в росії».
риторика була такою самою як в маріуполі:
– київ впав. ви зрадники для України, якщо всу зайде, вас всіх вб‘ють.
колаборанти цілими списками здавали сім‘ї українських військових, приносили знімки закатованих полонених і говорили – це ваш.
півроку страху, психологічного тиску і залякувань.
ось баба надя після інсульту, без руки. ось її син, йому сорок, в нього третя стадія раку. ось їх два пса – шкіра на кістках.
ось дід толік без ноги у візку, йому 75, ось його дружина такого ж віку.
«моєму сину 16, він півроку живе у погребі і відмовляється звідти виходити» каже іра і плаче.
деокуповані села – як квітень на київщині: пронизливий холодом жах, спантеличення і лють.
нам всім дуже потрібна
швидка психологічна допомога.