– Ти геть здуріла, Іванко?! І чого тобі в тій Іспанії не сиділося?! Там і сонце, і море, і спокій!
– Та не можу я без України! Там все якесь чуже, страшне…
– Страшно без світла добами сидіти! – бурмотіла подруга.

Ще навесні моя тітка допомогла мені з донечками виїхати за кордон. Спершу ми були в Польщі, потім в Німеччині, потім в Іспанії – одним словом, де я тільки за ці кілька місяців не побувала.

Моталися з дітками туди-сюди в пошуках кращої долі. От тільки ніде її не знаходили.

Ви не подумайте! Я нічого проти Європи не маю. В Берлін взагалі по вуха закохалася. Якби могла – залишилася б там назавжди. Ідеальна чистота, виховані і дуже педантичні люди – саме те, що мені потрібно.

Іспанія мене зачарувала своїми пейзажами. Мої діти взагалі з відкритими ротами ходили увесь час, бо такої краси ще не бачили.

В Польщі ми з дівчатками відчували себе, як принцеси. Поляки були готові пожертвувати своїм комфортом, грошима, часом, аби бодай якось нам допомогти.

І все ніби чудово, все ніби класно, але серце не на місці… Я навіть спати спокійно не могла. Здається, тривоги за вікном не заважають, світло є, в квартирі, де нас прихистили, тепленько – бери і відпочивай.

Та де ж там! Тільки-но закимарю, одразу Україна сниться. Рідний Хрещатик, рідний Дніпро. Як я не старалася триматися заради дітей, та все одно не витримала.

Наприкінці літа зібрала свої речі і твердо вирішила – повертаюся додому.

Може, тут і нема світла, води, і кожного дня лунають сирени, але це мій дім! І я нізащо його не проміняю!

Чи підтримуєте Ви Іванку?

Напишіть нам у коментарях на Facebook