Слова дівчини з Києва. Знайдено в ФБ.

”Майже 2 доби в нашому ЖК в Києві не було світла, води, опалення, Інтернету і мобільного зв’язку. Оскільки немає газу, а тільки електро плити, то й готувати ми не могли.

ЖК в нас дуже «молодий», мені здається 80% сімей з маленькими дітьми. І відповідно з маленькими тваринками. У дітей не було ані уроків, ані тренувань, ані гуртків.

Я піднялась на 13 поверх вже стільки разів, шо дупа моя як горіх, але мабудь кокосовий.

І знаєте шо?

адаптувалися. Дітки читають і роблять уроки з фонариками. Замість освітлення в залі – гірлянда на батарейках. Свічки, суха їжа, яка не псується, запаси води.

Магазини і кав’ярні працювали на генераторах і кормили людей. Ніхто не закрився!

Люди гуртувалися і їздили в бювет набирати воду. Ввечері діти бавилися на майданчику, грали в сніжки. А вночі, попри льодяний дощ, комунальники виправляли і ремонтували все, що накоїли ті с***ки.

А на другий день блекауту люди так ломилися на роботу, шо зламали двері метро на Видубичах. Ніякої паніки, всі роблять що мусять робити і навіть більше.

Як воно жити декілька днів в 18 сторіччі? Складно, звісно.

кажуть що ті дебіли шо нас обстрілюють, вважають, що таким чином ми будемо згодні домовлятися. А в мене тільки одна думка була всі ці дні: господі, аби не почали домовлятися. Ми були цілковито відрізані від новин і не знали що коїться, але Боже, тільки не йдіть на поступки!

Відсутність світла, води, опалення, все можна пережити. Аби тільки без вас, недоробки.

Без вас всіх – гарних і поганих, тих, хто випускає ракети і віддає наказ їх застосовувати, хто «за мир і щоб не було війни», хто тихо сидить мовчки і поза політикою. Хто в москві або якомусь ще срані сидить в кафе в той час як мами в українських містах не можуть помити дітей і накормити. В той час як в реанімації зникає світло, ви падли плануєте новорічну відпустку.

Вода, опалення, світло, їжа і їх відсутність – проблема, яку можна вирішити. Ви – прокляття, моральне збочення.

В моєї бабушки були дуже влучні вирази, вона казала в деяких випадках «гиджуся»

Так от я гиджуся навіть з вами по сусідству жити. Сама думка, що за декілька сот кілометрів є кордон з орками, мене гидить.

Я гиджуся вимовляти слово «росія» і моя дитина гидиться і онуки будуть.

Я гиджуся що колись в дитинстві, коли ви приїжджали з єбенів до нас на Запоріжжя купатися в морі і жерти нормальну їжу як не в себе, я заходила з вами в одне море.

Я гиджуся навіть заради приколу дивитися вашу тупу пропаганду. Я гиджуся навіть ржати з вас, бо ви убогі.

Я ходжу по Києву – святому місту – і навіть гиджуся уявити, як ми були на крок від того, шоб ви своїми гидотними ногами торкалися брущатки на Подолі!

Короче, сіль вам в очі, камінь на груди! І тьфу три рази в обличчя на захід сонця!

Слава Україні! 

Київ тримається і буде триматися 

Слава ВСУ, людям України, і енергетикам, комунальникам, ДСНС, лікарям і поліцейським!”

І тут в мене сльози. Мені пощастило-я народилася в Україні. Я – Українка!”

Зі сторінки Валентини Пасічник.