– Ірачька, нєчєго тєбє делать в Україні. Там нєт будущєго – А вот здєсь… – Люди і “здєсь” крадуть з українських хатів труси і унітази!

ПОДІЇ

Я знала, що війна може зруйнувати військові бази, житлові масиви, об’єкти критичної інфраструктури, але ніколи й подумати не могла, що вона може замахнутися на 20-річну дружбу.

Олену я знала ще з університетської парти. За 4 роки навчання в Львівському виші ми стали, немов сестри: ділили на двох і їжу, і одяг, і навіть останню таблетку від голови.

Вона віддавала мені свою парасольку, коли за вікном аудиторії періщив дощ, як з відра.

– Тобі ще через ціле місто їхати, а я за кілька хвилин буду вдома.

На врученні диплома наш одногрупник пожартував:

– Подружки-щебетушки, закінчилася ваша дружба!

Якби ж то! Я була першою дружкою на весіллі Олени, а вона стала хрещеною матір’ю мого малюка. Коли в неї захворів синочок, я витирала їй сльози, допомагала грошима і молила Бога, щоб все обійшлося.

Ми обоє сиділи біля ліжечка Іванка, були напівсонні, коли подруга прошепотіла мені на вухо:

– Іринко, я хочу, щоб ти знала… Ти мені не просто подруга — ти моя сестра. В наших венах тече одна кров.

З того дня минуло 20 років. Я стояла біля умивальника і дивилася, як в раковину повільно стікали червоні крапельки. Вся ванна кімната наповнилася їдким запахом металу.

І хто б міг подумати, що в 21 столітті в центрі Києва мої руки кровоточитимуть тому, що я вже кілька тижнів не можу помити руки в теплій воді?! Шкіра вкрилася маленькими мікротріщинками. А чого я хотіла? Через постійну відсутність світла я навіть поїсти нормально не можу. На канапки, крекери і консерви дивитися вже несила.

Дивилася на червону від крові мильну пінку і згадала Олену… 23 квітня я добре зрозуміла, що в наших венах течуть зовсім різні рідини: у мене людська кров, а в неї жовч, яка отруює все навколо.

Досі не можу забути день її весілля. Вона вийшла за Жеку — хлопця з Москви, який приїжджав до нашого університету на стажування. Батьки Олени (бандерівці в кількох поколіннях) витирали сльози, які скочувалися по їхньому обличчі.

Ні, то не були сльози радості чи щастя — то така реакція на страх… Вони, ніби відчували, що “братній народ” – це всього лише ілюзія, яка колись з тріском розвалиться на очах у всього світу.

Ми й не зчулися, як через 2 роки після одруження Оленка заявила:

– Ми переїжджаємо! Хочемо трохи побути на Батьківщині Жені.

Я навіть не намагалася відмовити подругу — добре знала, що її не перепреш. Тепер себе картаю за це! Треба було зробити все можливе і неможливе, щоб її вберегти від тої пропаганди. За кілька місяців життя в расєї, вона вже почала щебетати ворожою мовою.

– Ірачька, как там у вас дєла?

Я прокушувала губи до ран, аби тільки не послати подружку “куда падальше”. В моєму серці жила надія на те, що Олена колись та й згадає про своє коріння. От наївна…

– Слишала, што у вас там нєспакойна. Дєржитєсь, на уліци не вихадітє, — казала подруга ще в лютому, а в квітні її ніби підмінили.

До нашої останньої розмови з жінкою, я не вірила в силу пропаганди — тепер все інакше.

– Іра, вихадітє на пратєсти і прасітє правітєльство здаватса! Вам нас не победіть, нєужелі ви до сіх пор етого нє понялі?!

Того вечора мені мало не довелося швидку викликати. Я не могла повірити в те, що моя найкраща подруга, моя сестра так підло і цинічно зрадила свій рідний край.

Бачили б ви батьків Олени — вони ходять, як живі мерці. На них лиця нема! Ховають від всіх свої очі — соромно за таку доньку.

Фінальна фраза зрадниці досі відлунням звучить у моїх вухах:

– Ірачька, нечего тебе делать в Украине. Там нет будущего. Собирай детей і сбегай в Рассію.

– Знаєш що, Олено! Майбутнього нема в народу, який краде труси і унітази! А український народ цвіте навіть серед руїн, втрат і крові, бо нас не зламати! Ти ще в цьому сама переконаєшся, коли твої батьки святкуватимуть перемогу, але тебе за їхнім святковим столом ані близько не буде!

Кинула слухавку. Більше знати не хочу, хто така Альона с Маскви. Збережу в пам’яті Олену зі Львова — милу і ніжну дівчину, яка співала українських пісень, вишивала своїми руками рушник на моє весілля і вкладала дітей спати під казочки Івана Франка.

Зітхнула, витерла руки об рушник і пішла палити сухий спирт. А знаєте, чай на такому вогні заварюється дуже навіть добре. Та й взагалі: в темноті, в голоді, в холоді — всіляко добре, аби тільки якнайдалі від москаля.

Що б ви робили з такою подругою? Підтримували б спілкування?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Добавить комментарий