Подаємо мовою оригінналу:

Любов Бурак

Сьогодні всесвітній день серця.

І я в Києві. Колись я тут вже була зі своїм неадекватним, аритмічним серцем.

А сьогодні стою на вокзалі, п’ю каву. Підходять два чувачки, в чомусь такому мультикамному, придивляються, щось переморгуються між собою. Врешті один прокашлюється в рукав і каже:

– Доброго ранку! Слава Україні!
– Героям слава! Доброго ранку! – відповідаю.

Стоять, переступають з ноги на ногу.
– Якісь проблеми? – питаю.
– А…Ні! У вас жодних…
– Тобто?
– Ми із Тро… Тренуємося поки. Скоро поїдемо туди… Ну, ви зрозуміли?.. Будемо м… їб.. ой.. ну, ви зрозуміли…
– Звісно. Успіху, хлопці! Хай Бог береже!
– Ні, ну ми точно з Тро!

Дістає посвідчення, показує.
– Ось! Ну ви той… Гарного дня вам!
– Навзаєм!

Ідуть. Розвертаються:
– Ми трохи неадекватами виглядаємо, так?
– Ну…
– Не лякайтесь! Ми справді на війну піти ніяк не дочекаємося. А так то ми філологи, мовники. Тому зараз репетиторством займаємось, схиляємо людей українською розмовляти. Київ же ж!

Київ. Ми вже тут дві години. Повірте, мені пам’ять не зраджує, я можу співставити акустику та вібрації мовного простору.

Нарешті я просто з вокзалу відчуваю український ритм його серця.
Все буде добре в нас!

У ворогів… навряд чи)))