Подаємо мовою оригіналу:

Ostap Drozdov

За два дні українці зібрали на 60 бетеерів. Зазвичай такі гордівливі новини викликають у наших людей напад самоповаги, ейфорії й донестямної втіхи. А мені завжди сумно, печально, прикро й тужливо.

На тлі 1,5 млрд, які пішли в кишеню постільній партнерці дніпропетровського губернатора, збір коштів на бетеери змушує задуматись.

А ще більше — на тлі ухваленого держбюджету, де 64 млрд закатають в асфальт, і ця сума перебільшує кошторис 11 профільних міністерств.

Зібрані кошти на бетеери – це 10% від видатків на Єдиний ура-марафон, який повісили на платників податків. Прошу не забувати, що всі ці видатки — це теж наш збір, тільки на інші рахунки. Потреби камарильї — за наш кошт.

Дивно звучать захоплені вигуки «Цю націю не перемогти!». Радше навпаки: лише страх бути переможеними штовхає народ на відчайдушну купівлю зброї. Бо взагалі-то держава для того й створюється, аби вона купляла бетеери.

Може, бодай тепер, коли вилізли шалені корупційні схеми владоможців, нарешті суспільство поставить питання перед державою, в якої грошей неміряно, почати виконувати свої прямі обов’язки? Чи далі народ самотужки тягнутиме війну, поки жирні морди біля корита не нажеруться?

У держави є її привілейовані олігархи — було б добре їх залучити до фінансування таких коштовних засобів, як бетеери.

При мільярдах західної допомоги + військовому податку, який 8 років збирається з кожного українця, доволі дивно виглядає, коли прості люди надалі випотрошують свої заощадження, поки батальйон Монако приймає сонячні ванни, а офіс президента мутить бюджетом із 9-ма нулями.

Готовність жертвувати – похвальна й чудова. Але рано чи пізно нація великодушних жертводавців мусить стати нацією вимогливих громадян. Одне другому не заважає. Але перше без другого – неприпустиме.