Я хлопець з фізичними вадами. Не хочу детально розписувати, що це за хвороба чи розповідати про діагноз.

Отож, мені вже 18. Я живу окремо від батьків. Від держави отримую деякі кошти. Але віднедавна я вирішив, що не буду давати батькам не копійки. Вони не заслуговують на ці гроші.

Пам’ятаю, що з дитинства батьки відвозили на різні вправи, возили до знахарів чи ворожок, давали пити якісь гидкі чаї чи настоянки. Нічого не допомагало і я вже сам втомився сподіватися на якесь “чудо”.

Крім мене, у родині були ще дві молодші сестри – Віка та Віра, вони близнючки. Батькам ледь грошей вистачало на моє лікування, а тут ще дві додаткові дилеми. Тато брав нічні зміни на заводі, його рідко бачив вдома. Мама весь час присвячувала дівчатам, а на мене навіть не зважала. Помалу ми перестали відвідувати уроки плавання та інші вправи.

– Ти не бачиш, що треба з дівчатами побути? Я не маю часу! – дорікала мама, коли я їй нагадував про моє “лікування”.

Я закінчив школу дистанційно, зараз навчаюся на державному місці в університеті. Навіть зумів знайти роботу, працюю з дому. Треба тільки мати програму Скайп та зв’язуватися з директором через інтернет-дзвінки. Можу дозволити собі купити новий телефон, ноутбук, орендувати окрему квартиру. Звісно, куди без фізичних вправ, які мені так потрібні. Ходжу до приватного реабілітаційного центру на різні масажі з тренером.

А от батьки на мене дуже обурилися та не говорять. Сестри взагалі заблокували номер телефону. Все через гроші.

До 18 років батьки мали банківську картку, на які приходили виплати. Держава виплачувала чималу суму, яка мала йти мені на лікування та реабілітацію. Але натомість мама брала картку та йшла в магазин одягу, бо Вірі та Віці треба купити нові черевички. Або ж нові альбоми для малювання, нові лялечки чи портфелі в школі.

– Синку, але ж вони твої сестрички, до того, молодші. Ти ж знаєш, як тато важко працює, але нам не вистачає, – нагадувала мама.

Батьки пояснювали це діло так “ти вдома постійно і ти дорослий, а це дівчата і вони ходять до школи”. Ну Віра та Віка не могли ходити два дні поспіль в одному й тому самому вбранні.

Я терпів, але потім сили вже не ставало. У мене також були якісь базові потреби, я також хотів новий телефон чи іграшки. А так виходило, що всі кошти йшли на захцянки сестер.

Тому після того, як мені виповнилося 18, пішов у банк та переоформив нову картку. І вказав, щоб тільки на цей рахунок надходили гроші.

І рівно 10 числа до мене зателефонувала мама:

– Синку, тут якась помилка. Мені у банку консультант сказав, що ти заблокував мою картку.
– Так, я зробив нову.
– А можеш мені перекинути 2 тисячі? Треба Віці та Вірочці купити піжамки на Миколая.
– Ні, – і кинув слухавку

Ввечері до мене зателефонував розлючений батько та почав дорікати, що я безсовісний син. Що він мене стільки років годувала, на ноги підіймав (звучить навіть смішно), а я тепер жалію на них гроші.

Але я не вважаю, що їх підставив чи вчинив погано. Просто гроші, які мені дає держава, вони будуть витрачати на дівчат. Так, вони мої сестри. Але я не чужа людина в цій родині!

На мої потреби та бажання всі клали з високої гори. То чому я не можу вчинити так само? Нехай з цими проблемами вже розбираються тільки батьки, я допомагати не буду. Можете називати мене егоїстом, безсердечним чоловіком. Але я щасливий, що поставив крапку у цій фінансовій махінації батьків.

Я не несу відповідальність за сестер. Я їх брат, а не корова, яка має годувати. Надто багато сподівань на хлопця з фізичними проблемами, Вам не здається?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.