Мені не пощастило саме в ці дні їхати кілька тисяч кілометрів по мирній території. І з сумом відмітити, що…
Подаємо мовою оригіналу:
Аліна Косовська
Мені не пощастило саме в ці дні їхати кілька тисяч кілометрів по мирній території. І з сумом відмітити, що пересічне цивільне населення зовсім не готове до життя в умовах війни.
Черги на заправках в великих містах. Я так і не зрозуміла, що це було. Тобто до вчора ви не знали, що в баку вашого авто має бути паливо? Ділюсь лайфхаком – тримаємо рівень пального в баку від половини до повного завжди, плюс маємо в резерві дві-три каністри по 20 літрів. Навіть в разі тотального апокаліпсису вам цього вистачить для повного щастя. Та й просто жити буде спокійніше. І не створюйте будь ласка колапс на АЗС, бо ті кому потрібна планова заправка не можуть це зробити швидко і продовжити роботу в штатному режимі, в результаті матимемо затримки в усіх сферах життя.
“Немає світла – ми не працюємо”. Ну людоньки, в 21 столітті, з йобнутим сусідом під боком, вже можна було подбати про резервні джерела живлення. Є сонячні панелі, є генератори, є всі ці екофлоу і аналоги, і пора б завести їх на критично важливих підприємствах. Вчора ми шукали СТО в Києві для військової машини, яка сьогодні виїжджає під кордон, і почули з десяток відмов через відсутність електроенергії. Дехто щиро здивувався коли я сказала що можу привезти своє джерело живлення і запустити освітлення з неї. Але все одно відмовили. Ну ви це серйозно?
“Немає інтернету”. Заведіть собі сімки всіх операторів. Купіть старлінк. Не зупиняйте життя країни через те, що ви досі не навчились працювати без стабільного 4G. Як ви взагалі дожили до своїх років, не вміючи організувати доступ до інтернету?… Знаєте, як ми працювали в околицях Донецька, коли там не було інтернету взагалі? Піднімали антени на висотки, ставили підсилювачі, їздили на 30 км в тил і просились попрацювати в кафе. Але ПРАЦЮВАЛИ. При цьому у нас була не просто повітряна тривога. По нашому містечку в добу летіло стільки одиниць всього, скільки за вчора прилетіло по всій країні. І ми при цьому не зупиняли життя.
Не зупиняли. Чуєте?
В Донецькій області під час обстрілу можна купити їжу. Каву. Бензин. Під звуки ракет каса супермаркету обслуговує покупців. Безпека на АЗС – це не вигнати клієнтів чекати надворі під виття сирен, а обкласти колонки з паливом мішками з піском і викопати бліндаж в посадці неподалік.
Зрозумійте нарешті – ракеті, дрону чи авіабомбі байдуже, відкритий ваш заклад чи закритий, стоять ваші клієнти під дверима чи скупляються всередині. Їх запускають по координатам, і вони все одно прилетять у вказану точку, якщо їх не зіб’є ППО.
Від того що ви відгородитесь від нас своїми красивими скляними дверима, які розлітаються на красиві скляні уламки, і виженете чекати на вулицю, безпечніше не стане нікому. Ну не працює це так. Нажаль. Немає сенсу закривати заклад під час тривоги чи обстрілу, якщо в ньому все одно немає укриття. Навіть навпаки – часом капітальні стіни можуть захистити від дрібних уламків, а от надворі чи в авто людину вже не захистить ніщо.
Донеччина. Під артобстрілом, інстинктивно пригинаючись, продавчиня прифронтової сільської крамниці робить каву водію з ЗСУ, щоб він не заснув за кермом після безсонної ночі в полях. Крамниця в Слов’янську після влучання ракети в сотні метрів замітає уламки вікон, вставляє фанерку і продовжує продавати товар. На противагу цьому сьогодні в околицях Києва я не змогла купити їжу. Просто їжу. В Києві. В ціленькому і багатому житловому комплексі, в якому є світло, 4G і скло у вікнах. В житловому комплексі, в який нічого ніколи не прилітало, всі крамниці відмовились продавати їжу людям, які їдуть на війну. Просто так. Бо “повітряна тривога”. Бо “не працює інтернет”. Бо “ще якась відмазка”. Ми маємо вмерти з голоду, ремонтуючи фронтове обладнання в столиці, тому що її мешканці просто не навчились жити в умовах війни.
Це страшно. Страшно і незрозуміло. Адже ми на Донеччині живемо з війною вісім років, і ми завжди жили, працювали, розвивались. Ми ніколи не зупиняли життя!
Чому б вам не навчитись робити так само?
Кцпня цього і добивається – посіяти паніку, хаос і безлад. Зупинити наше життя, примусити нас боятись кожного кроку і кожного звуку. Але ж ми сильні! Ми не повинні боятись, ми повинні продовжувати жити, всупереч і назло! Прифронтові міста Донеччини, Миколаївщини, Сумщини, Харківщини цьому навчились. Тил, перейматимеш досвід?