Два тижні тому я приїхала додому, не стало моєї мами. Втрату я пережила дуже важко, адже десь я почуваюся і винною. Мені 57 років, мамі було 80.

15 років тому я зібралася і поїхала в Грецію на заробітки, була така можливість і я нею скористалася. На той час у мене було двоє уже практично дорослих дітей: сину було 22 роки, дочці 20.

Напризволяще я їх не залишала, з ними погодилася бути моя мама. Тоді вона почувалася прекрасно, і сказала, що без проблем пригляне за внуками.

Чоловіка у мене теж не було. Батько моїх дітей залишив мене, коли син в перший клас пішов. Колишній чоловік ніколи не цікавився тим, як живуть його діти, він вважав, що тих мізерних аліментів, які він висилав, нам мало б вистачити.

Ми жили дуже бідно, рятувало господарство, яке вела мама. У неї був великий город, на якому вона вирощувала і картоплю, і цибулю, і буряк, і моркву.

Також мама тримала курей, свиню і корову. Працювала вона біля цього всього важко, але я розуміла, що старається вона заради нас. Я не купувала в магазині майже нічого з продуктів, все передавала мама з села: м’ясо, сметана, яйця, овочі.

Також вона їздила з продуктами на базар, виручені гроші вона віддавала мені, щоб я купувала дітям одяг. Навіть не знаю, як би я з цим усім справилася без маминої допомоги.

Поки я була в Греції, одружилися мої діти, спочатку син, потім донька. Я купила кожному по однокімнатній квартирі, а мама продовжувала, поки мала сили, возити продукти – тепер уже їм.

Рік тому мама занедужала і злягла. Діти наполягали на тому, щоб я поверталася додому і гляділа свою матір.

Я розуміла, що саме так було би найправильніше, але у мене нарешті була гарна робота, і я не хотіла її втратити. Я почала будувати будинок для себе, і мені були потрібні гроші.

Син відразу сказав, що він зайнятий, і тому не зможе доглядати бабусю. А його дружина – тим більше, адже вона тут ні до чого.

Дочка моя теж відмовилася, сказала, що у неї двоє малих дітей, тому їздити до бабусі вона не може. І забрати її до себе теж, адже я купила їм лише однокімнатну квартиру, от якби було дві чи три кімнати, була б зовсім інша справа.

Доглядала мою маму чужа людина. Одна сусідка погодилася, я їй за це платила 5 тисяч гривень в місяць. Вона мені все по відеозв’язку показувала. Жінка вона сумлінна, маму до останнього добре додивилася.

На пoхорон до бабусі прийшли і мої діти. Не повірите, але вони відразу почали мене питати, кому з них я бабусину хату віддам.

Коли я сказала, що тому, хто доглядав за нею, моя дочка дуже взлилася. Вона знов почала картати мене, що це я – погана дочка, а не вони – невдячні внуки.

Мені від її слів дуже прикро. Я ж для них з сином старалася. Ну і що, що одна кімната? В теперішній час і це велика справа – мати своє житло, нехай і маленьке.

Вважаю, що я виростила дуже невдячних дітей. А вони кажуть, що я сама – невдячна дочка по відношенню до своєї мами.

Хто з нас правий?

Джерело