Хочу вам розповісти одну історію. Ні, не збираюся хвалитися. Адже хочу показати, на що здатне щире серце.

Отож, на початку березня ми з чоловіком почали волонтерити. Я готувала у їдальнях, Руслан робив сітки маскувальні. Звісно, складали деякі продукти та речі для біженців.

Тої суботи ми волонтерили на нашому вокзалі.

Приїхав евакуаційний потяг з Донеччини. Малі діти, які плачуть, у дорослих перелякані очі. Чесно, я сама час від часу пускала скупу сльозу, але швиденько витирала її серветкою.

Аж тут мене хтось так лагідно та легко потягнув за кишеню куртки. Повертаюся – а біля мене стоїть старенька бабуся з коштуриком та невеликим рюкзачком:

– Доню, а ти не підкажеш, де тут чай наливають? Холодно, хочу зігрітися.

– Ось бабусю, тримайте.

Бабуся маленькими ковтками смакувала чай.

– А ви з ким приїхали? Діти, онуки? Ви їх не загубили?

– Ні, я сама, донька мене вигнала геть

Ці слова для мене стали немов ножем у серці.

– Знаєте, у нас там, у Макіївці майже всім голову промили пропагандою. А моя донька найбільше того хотіла. Почила дітей вчити говорити російською, зять хотів у армію росії записатися добровольцем. Тільки я все казала “діти, то війна, ми тут страждаємо”. Ніхто мене не слухав. Два дні тому вигнали геть. Сказали забиратися з хати, бо думали, що я бандерівка. Я жила на вокзалі. А потім от заскочила у цей потяг. Не знаю, чого я тут опинилася.

У мене аж губи стислися – я так хотіла заплакати. Провела бабусю всередину, допомогла оформити їй картку для переселенців. Принесла ще булочку та чаю. Якраз приїхав мій чоловік. Я просто не могла йому не розповісти.

Знаєте, у Руслана таке сталеве серце. Він навіть на весіллі та народженні сина не плакав. А тут я бачу, як він пускає скупу чоловічу сльозу. Немов я сама відчула, як його серце відтануло

– Нехай поки поживе у нас. Поселимо у вітальні. А далі буде видно

Того ж вечора бабуся Оля поїхала з нами додому.

Я знайшла їй теплі светрики та одну пару штанців, постелила найтеплішу ковдру та ще приготувала вечерю. Бабуся тремтячою рукою обережно відламувала хліба та макала його в борщик. Ми не наважувалися розпитувати її далі за родину, за обстріли. Навіщо роз’ятрювати старі рани?

Думали, що бабуся поживе у нас тиждень. Але я так до неї прикипіла! Пані Оля допомагала мені по господарстві, а як смачно готує – словами не передати. Ні, не думайте, ми не взяли стареньку, аби навмисне отримувати кошти за переселенців. А ще бабуся дуже допомагала моєму синові з українською та зарубіжною літературами. Виявляється, вона свого часу працювала перше нянечкою, а потім вчителькою у школі.

Як гарно вона декларує вірші Стуса, Шевченко, знає напам’ять Енеїду. Знаєте, з появою бабусі Олі у наше життя прийшли нові барви. От як почалася війна, то всі будні здавалися такими сірими. Ми навіть не знали, чи зможемо завтра прокинутися. А ось бабуся Оля стала для нас тим світлим промінчиком. Навіть син Павлик називає її “бабця”.

І ось бабуся живе з нами вже 7 місяць.

От тікала людина від війни – а знайшла нову родину. Звісно, зі своєю донькою та зятем вона не хоче контактувати. Мені здається, що вони її вже заочно поховали.

Хочу тільки одного – аби доля їм сповна відплатила за бабусю. Нехай вони зрозуміють, що таке “рускій мір”.

Джерело