Я цього року так рвалася в Україну, що не можу це словами передати. Так хотілося провести це Різдво вдома, з рідними людьми!

Але коли приїхала, дуже розчарувалася, шкода витраченого часу, бо ні чоловік, ні діти мене не чекали зовсім.

Я заробітчанка, вже 7 років, але документів не маю.

У вересні цього року мені порадили йти робити пермессо. Я подала всі необхідні дані, і в грудні отримала цей документ.

Але своїм домашнім я не сказала, що їду додому, хотіла їм сюрприз зробити.

Приїхала в Івано-Франківськ на вокзал, телефоную зятю, щоб приїхав по мене, бо ми живемо в сусідньому селі, а я з сумками, автобусом не зручно, то навіть в таксі не помістилося б все.

А у зятя бус, то я йому дала частину грошей на нього. Та зять по мене приїхав не зразу, сказав, що зайнятий, я 4 години на вокзалі стояла.

Дочка, біля якої я житиму, коли повернуся, спочатку ніби зраділа, пригостила мене вечерею, а потім пішла в свою кімнату. Ні, що б з мамою поговорити, ми ж стільки років не бачилися.

Внуки бігали коло мене, поки цукерки розбирали, а потім я теж вже стала їм нецікава.

На наступний день я пішла з гостинцями до іншої доньки.

Вона сказала, що має всього годину, а потім біжить на манікюр, бо зараз перед святами багато записів у майстра, то пропустити вона не може.

То як моїми грошима користуватися, то може, а як з мамою поговорити – то вже часу немає.

Я вже тиждень вдома, ніхто на мене не звертає уваги, я сама по собі, всі кудись ідуть.

Навіть мій чоловік ще нормально зі мною не поговорив, у нього або справи, або він вже напідпитку додому повертається.

Одним словом, приїхала я додому за родинним теплом, за святом в колі сім’ї, а я тут нікому не потрібна.

Мені чомусь здається, що моя сім’я почала мене сприймати як гаманець з грошима, а не як рідну маму, якій потрібна любов і увага.

Так прикро, що плакати хочеться.

Джерело