Так склалося в мене, що все своє сімейне життя я присвятила своїм донькам – Тетяні та Світлані. Наші дві донечки були сенсом життя нашого з Олегом, моїм чоловіком.

Справа в тому, що у нас довго не було діток і ми вже втратили всю надію. Довго жили просто вдвох.

Я дуже багато молилася разом з чоловіком, часто їздила в різні монастирі та храми. Але чимало років нічого не змінювалося, на жаль.

А от згодом ми з Олегом дізналися, що чекаємо дитину.

А коли пішла я на огляд, то нас просто ощасливили – у нас буде двійко дівчаток.

Ми з Олегом були такі щасливі, обоє літали на сьомому небі від щастя.

Ми довго розмірковували над усім і вирішили з чоловіком, що хоч ми і пізно станемо батьками, адже вже люди немолоді, але ми своїм дівчаткам подаруємо найкраще дитинство, вони будуть наші щасливі донечки.

Ми тоді так старалися. Олег, хоч мав і хорошу роботу, але постійно шукав якісь підробітки, старався для сім’ї.

Я теж всю себе присвячувала дітям і наші маленькі і такі довгоочікувані донечки – Тетянка та Світланка ні в чому не мали потреби.

Ми з чоловіком робили все, що могли для своїх дітей.

Олег працював з ранку до ночі, майже без вихідних, щоб у нас все було, навіть думав про майбутнє наших дітей, і ще, коли вони були маленькими, ми відкладали гроші на їх навчання вже тоді.

наші дівчатка пішли навчатися у дуже гарні і престижні вищі навчальні заклади, для цього дуже постарався чоловік, їх тато.

Світлана і Тетяна росли щасливими дітьми, у них завжди було багато уваги, підтримки, ми з чоловіком завжди старалися бути поряд з ними, підтримати, допомогти, розрадити. Все наше життя з Олегом крутилося навколо них.

А два роки тому, не стало Олега. Це було настільки несподівано, що я просто не могла повірити в це і зморитися з цим, адже він був настільки доброю людиною, нашим янголом, без якого я не уявляла свого життя.

Ми відчули, як важко жити без нього відразу. Адже він так турбувався про всіх, був нашою підтримкою та допомогою.

Ми самі проживали в Запоріжжі. Там, на жаль, нас і застало 24 лютого. День, який я досі не можу забути і який не забуду ніколи.

Коли все почалося, у нас було дуже неспокійно і того самого дня, після обіду, ми зі своїм родичами вирішили поїхати відразу у Львів.

Я з доньками там оселилися в однієї бабусі, її родичі тимчасово впустили пожити нас до неї, адже у неї була вільна кімната одна.

Ми в неї місяць пожили, а потім доньки Поїхали в Польщу, сказали, що там освояться, а потім мене заберуть.

Вони поїхали, а я залишилася. Влаштувалася на підробітки в магазин прибиральницею, щоб хоч гроші мати на продукти.

Минали місяці, доньки орендували квартиру, знайшли роботу, але мене не кличуть до себе.

Я зразу мовчала, думала, так буде краще до всіх.

Я нещодавно занедужала. Так недобре мені, ще й хвилювання постійні. Відчуваю, що вже щось не те.

Зараз мені вже за 60, бо я була дуже пізньою мамою.

Дзвоню донькам своїм, скаржуся на здоров’я, майже завжди лежу, важко щось робити, навіть на роботу перестала ходити, адже відчуваю, що не можу і господарі сказали покинути квартиру бабусі через місяць, адже вони хочуть забрати до себе свою родину з Херсону.

Я подзвонила до Світлани з Тетяною, кажу, заберіть мене до себе, я трохи підлікуюся і буду допомагати вам, знайду роботу, мені буде спокійніше біля дітей і почуватимуся краще, адже разом легше пережити цей період.

На що дівчата, на моє здивування сказали, що забрати мене не можуть, у них зараз купа проблем і вони ще самі не знають, чи будуть жити в Польщі, адже відкривають візу в Канаду, якщо все добре складеться, то поїдуть туди, коли отримають візу.

А возити стареньку недужу маму по світу, вони теж не можуть, адже важко самим.

Доньки порадили звертатися мені в різні служби, писати листи, щоб мене оформили в будинок для літніх людей і там доглядали, а вони, коли влаштуються, то допоможуть чимось мені.

Як мені прикро після тієї розмови. Навіть згадувати важко. І це діти мої?

Згадала свого Олежика, як мені добре з ним було, свята людина, і пішов від від нас через важку працю, ось так віддали своє здоров’я дітям своїм. А подяка яка?

Мені так важко на душі. не знаю, що робити. Повертатися немає куди, навіть не знаю чи ціла моя квартира в тому Запоріжжі, діти не хочуть допомогти. І чи будуть допомагати? У мене таке враження, що відмовилися від мене вони.

Мені за 60, наче й не стара людина, в моєму віці жіночки і працюють і на підборах ходять, а в мене здоров’я зовсім немає. Всю себе присвятила дітям.

Що робити, як далі бути? Підкажіть.

Джерело