Київ. 8 ранку. І тут на цілий салон 296 маршрутки кричить жінка: – Шановна…
Київ. На годиннику восьма година ранку. Маршрутка переповнена сонними людьми — яблуку нема де впасти.
Ще й купу пенсіонерів. І куди вони так рано можуть їхати?! Ще навіть поліклініки всі не працюють.
На одному з крісел собі примостилася молода дівчина. Спершу вона постійно перепитувала, коли вже нарешті кінцева, а коли водій запевнив її, що їхати ще довго, бідолашна прихилила голову до вікна і міцно заснула. Виглядала вона дуже втомленою, тому ніхто й не наважувався її будити.
За винятком однієї нахабної пані.
Вона запхалася в маршрутку зі своїм сином-підлітком. Почала вивчати своїм пильним поглядом салон. Проти бабусь не попреш, тому й вчепилася до юної пасажирки.
– Шановна, прокидайся! – загорланила на цілий салон.
– В чому справа? – стрепенулася дівчина.
– Вставай. Не бачиш дитина стоїть?
– Де?
– Та ж перед тобою.
– Йому на вигляд років 13.
– То й що?
Тоді дівчинка поглянула на малого і дуже серйозно запитала:
– Ти з 9 до 18 працюєш?
– Ні.
– То може вчишся до ночі?
– Та ні, уроки о 14 закінчуються.
– А, може, тобі щовечора доводиться готувати собі вечерю в гуртожитській кухні?
– Ні, мене мама годує.
– Тоді я не звільнятиму тобі місце.
Я ледь стрималася, щоб не почати аплодувати дівчині. От молодець! Правильно зробила. Пора ставити таких матусь на місце, бо вже вилізли на голову, ще й ніжки звісили, чесне слово.
Але найбільше мене потішив вираз обличчя тієї жінки. Треба було бачити, як вона здивувалася, що хтось посмів їй відмовити. Нічого-нічого, знатиме тепер, як себе поводити в громадському транспорті.