Подаємо мовою оригіналу:

Natasya Nagorna

Вчора ми їхали колонною по Києву. На кладовище. І незадоволені водії обурено бібікали похоронній колонні. «Бо їм же потрібніше». Мабуть.

До кожнього з тих, хто самовиразився бібікнувши, я відчувала відразу, хоча вони ж «просто не знали».

Можливо, в інший день ми б не звернули на це увагу, але перед тим було прощання у соборі.
І дівчинка, 12 років, кричала до спазмів. Від горя.

Вже добу її крик стоїть у мене у вухах. Я б хотіла, щоб він наснився російським пілотам бомбардувальників. І снився щоночі. До кінця їхніх днів.

Великі чоловіки намагалися заховатися кудись від цього відчаю дитини, яка прощається з батьком через півроку після його загибелі.

Він загинув на азовсталі і сьогодні ми покажемо про нього сюжет.

Пс наші кладовища синьо-жовтого кольору

Ппс якщо хтось напише, що «дітям не місце на похоронах» – забаню. Бо кожен має право на прощання. А ще це не ваша справа.