Як Віктор Ющенко намагався помирити Україну та Російську Федерацію? Як на перемовинах з тодішнім українським президентом себе поводив Володимир Путін? За матеріалами Радіо Свобода

«Я пропонував Путіну приїхати до Батурина, пропонував історичне примирення»

– З Вашого спілкування з Путіним, ще в каденцію президентства, яке він на Вас загалом враження справив?

– Перше враження, що ця людина ніколи не говорила «Ні». Наші розмови, якщо ми говоримо про протокольну частину, незалежно від того, чи я головою Національного банку, чи є прем’єром, чи я Президентом, оце мій протокол, оце поки я сам не напишу собі олівцем, принципово, на А4, воно біля мене завжди.

Перше враження, що ця людина ніколи не говорила «Ні».

І ось оцей пакет я надиктовував Віктору Степановичу Черномирдіну, він тоді послом був. І Віктор Степанович, я знав, яким способом він передає президенту Путіну те, про що я хотів би переговорити. Повторюю, це два-три десятки питань.

І от коли починалася зустріч, чи в Києві, чи в Кремлі, президент Путін завжди просив, щоб я починав.

Путін тоді любив такі картки, і я думаю, що десь одна третина А4, які він носив в внутрішній кишені.

Пригадую, була одна сцена. Він бере ці картки, кіпу. На кожній картці якась тема, і він так відкидає в сторону, відкидає, відкидає, відкидає. Ну, там залишається аркушів можливо 5-6 наприкінці. Він тоді так все згрібає: «Віктор Андрійовичу, Ви, власне, все сказали». От оце, я б сказав, такий стиль.

Ніколи не каже «Ні». З більшості питань, я б сказав: поведінка на прийом інформації. І в ряді перемовин його дуже цікавила моя політика національного усвідомлення, національної пам’яті, національних героїв.

Я хотів поставити на порядок дня україно-російських відносин історичне примирення
Це був 2008 рік, коли Росія почала готуватися до трьохсотріччя Полтавського битви. І воно це питання було, мабуть, чи не головним у відносинах російських до України. І в нас був такий обмін думками, я б сказав нейтральний.

Тоді ще не було війни в Грузії, і я пробував донести одну загальну позицію, в якій я був надзвичайно зацікавлений, поставити на порядок дня україно-російських відносин історичне примирення.

І я подав приклад – сюжет наших відносин із поляками. Я вважаю, що не так багато в Європі націй, де були більш криваві відносини, ніж відносини поляків і українців. І оцей блискучий фільм Гоффмана «Вогнем і мечем»…

Я тоді президенту Росії сказав: от якщо Ви хочете зрозуміти історію наших відносин з поляками, подивіться цей фільм. І перегорнули цю сторінку, вибачилися, прийняли вибачення один у одного, і йдемо далі.

Мені це хотілося зробити у 2008 році, і спонукати Росію поставить оцей порядок денний – історичне примирення. А Путін мені якось, довго так міркуючи, каже: «Вікторе Андрійовичу, Ви що хочете, щоб Росія за Царське правління вибачалася!?».

Я повторюю йому, що Україна хоче, щоб влада, яка представляла Росію, вибачилися за ті злочини, які вона здійснила щодо України. Незалежно від того, чи це червона влада, чи це імперська влада, чи це царська влада. Колір не має значення, має значення суть. І тоді, ми могли б вийти на політику прощення і примирення.

Ось була спалена, знищена російськими військами наша гетьманська держава, спалений Батурин. І я сказав президентові Росії, намагався скерувати Путіна на те, що якщо ми не приїдемо в Батурин, якщо ми не поклонимся українським захисникам, очевидно, що я на Полтавське поле не поїду. Бо поле Полтавської битви, це поле нашої поразки.

Як український президент може стоять біля тріумфального президента Росії? Бо то була перша імперська війна, з якої Росія, як імперія, почала свій відлік. Гетьман Мазепа програв, Карл ХІІ програв, Україна програла.

Для нас це була чутлива сторінка, і, на жаль, Росія не збагнула цю тему.

– А загалом – як мати справу з Володимиром Путіним? Домовленості, які Ви з ним досягали – вони виконувалися? На конкретному прикладі, можливо, поясните?

– Наприклад, от ми домовлялися в 2008 році, що ми покінчимо із практикою заключення газових договорів у грудні місяці. Ми підписали окремий меморандум, це окрема заява була двох президентів, бо в мене кожна клітина це відчувала, що найперша провокація в наших відносинах, вона з’явиться із газом.

Так ось, ми написали окрему заяву, яку підписали обидва президенти, що уряди з однієї і другої сторони зроблять все можливе, аби у червні місяці ми почали перемовини, і підписали відповідний базовий документ, який регулює відносини з поставок газу в Україну, умови його і транзит до Європи.

21 грудня 2008 року, я розмовляю із головою Єврокомісії, Баррозу, і кажу – дорогий друже, через 10 днів новий 2009 рік, у нас не те, що немає первинних документів про газові поставки, в нас немає первинного документу по транзиту до Європи, тому, будь ласка, поставте питання від Європейської комісії про невідкладний початок перемовин.

До переговорів Українська сторона прийшла тільки 24 грудня, уже коли «Газпром» лижі по коридорах ставив.

НАТО, газ, корупція і лідери європейських держав
– Я чув в інтерв’ю Вашої соратниці Валентини Руденко, що у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО, скажімо, Ангела Меркель ледь не сахалася від Вас, коли Ви намагалися поговорити з нею про членство України в Альянсі. Натомість інші європейські політики Вам обіцяли, що двері НАТО для України відкриті, «але є низка але». А хто зараз із європейських політиків, на Вашу думку, проголошує обіцянки замість реальної допомоги Україні? І хто міг би запобігти війні, але цього не зробив?

– Коли в другій половині дня в Бухарест прилетів Путін, бо там була частина саміту присвячена відносинам НАТО-Росія, і коли Путін на тій частині саміту розказав, що ну взагалі Україна – це штучне утворення, Росія там віддала землі на Сході України, поляки на Заході – абсолютно брутально, нахабно, з неповагою, я б сказав би не тільки для України це було зроблено.

Та історія українського питання почалася з того, що я запросив резидента Сполучених Штатів, щоб за два дні до саміту, попрацювати в Києві з питань двосторонніх відносин, і, безумовно, одне із питань – це підтримка Сполученими Штатами набуття асоційованого членства – ПДЧ – для України.

Врешті ми з президентом Бушем закінчили цей його дводенний візит із повною підтримкою зробленого Україною. В мене особисто не було сумніву, що ця задача вже Україною пройдено. А коли ми зібралися уже на засідання, Сполучені штати й Україна сидять поруч за цим столом, нам принесли резолюцію, яку пропонується прийняти на саміті.

Головними солістами були Франція й Німеччина в цьому питанні, я б сказав би – Німеччина
Я відверто скажу, коли я її прочитав, не вірив, що це документи сьогоднішньої наради. Не те, що дискусія щодо перспектив стосовно ПДЧ чи членства, там не було навіть зауважено, що Україна – європейська держава. Так цей кут був обійдений, що питання набирало ну такого абстрактного тлумачення – це було дуже образливо.

Ну, і звісно головними солістами були Франція й Німеччина в цьому питанні, я б сказав би – Німеччина.

Вони сиділи навпроти, Меркель і Саркозі. Як тільки почалася перерва, Саркозі зразу змило, і він пішов із зали, я б сказав: побіг із зали. А Меркель привстала, але побачила, що до неї йде гурт президентів – я показую, шо Україна таку резолюцію не може не те, шо ухвалити, ми її не можемо прочитати… Бо це неадекватно до тієї ситуації, у якій ми перебуваємо.

А вона мені каже: Пане Президенте, розумієш, на момент розгляду цього питання в Бухаресті, рівень підтримки українцями інтегрування до НАТО був 31%, це замало.

На що я їй кажу: Ангела, ми півтора роки назад мали 14 % підтримки членства в НАТО. Я вважаю, що за півтора роки, збільшення вдвічі динаміки підтримки, це гарна політична внутрішня робота. Тим більше, якщо враховувати московську пропаганду, яка десятикратно перевищувала ту розмову з українською нацією, яка вела українська сторона.

А по-друге, технічно ми виконали всі завдання. А по-третє, коли ми говоримо про політику клубу, я нагадав їй епізод, коли маючи 17% підтримки членства в НАТО, Іспанія була прийнята членом НАТО. Зараз ми говоримо про ПДЧ, повторюю, це не членство в НАТО, це предтеча.

Ну, й врешті, ми домовилися, що ми попрацюємо над резолюцією, шо резолюція виправлена, шо там з’явилася європейська перспектива Україна, знаменита ця фраза, що Україна буде членом НАТО.

Але звичайно, коли ми запитуємо: а як сталося, що через два з половиною місяці після цього Путін, отримавши карт-бланш в Бухаресті такого ставлення Альянсу до безпекового питання Грузії, України заводить через свої війська у Грузію, в серпні місяці, а через декілька місяців та сама Німеччина підписує з Путіним «Північний потік 1»?

То відповідь: це 2008 рік. От повний ланцюжок логічний, який показує яка західна політика була у той час.

– Нинішні європейські політики, на Ваш погляд, зробили висновки із цієї ситуації, про яку Ви говорите?

– Щось змінилося, але на мій погляд, ще далеко від того, що ми хотіли очікувати.

– До речі, з тим же газом що може бути взимку?

– Для мене великим подразником було, як з 2008 року Німеччина намагалася пояснити, що є економіка, що є комерція, а є політика. Так от те, що німецькі компанії підписували меморандуми по Північному потоку 1, по Північному потоку 2 – це є економіка, яка безвідносно до теми безпеки, політичного порядку денного і так далі? Ну це дуже наївно, це дуже помилково. Для Путіна кожен кубічний метр газу це політика.

Сам західноєвропейський покупець створив такі фінансові можливості для Росії, що кінець-кінцем Путін завів у європейську політику інтернаціональну корупцію

Такого роду підходи заходу привели до того, що сам західноєвропейський покупець створив такі фінансові можливості для Росії, що кінець-кінцем Путін завів у європейську політику інтернаціональну корупцію, де крайні ліві, крайні праві, та навіть і провладні структури дуже часто були співробітниками такого каналу відносин.

Було прикро дивитися, коли канцлери, віце-канцлери, прем’єр-міністри європейських країн, закінчуючи свою каденцію, одразу їхали до Путіна з трудовою книжкою, ставали в чергу, щоб їм дали доходні посади у «Роснєфті», «Газпромі», «Ліс Кругляк» і так далі.

На це було гидко дивитися. Це «шредерезація», яка чистоту європейської політики відкинула на роки. І ми, я думаю, такої політики до сьогодні до кінця не позбавилися. Хоча, звісно, європейська реакція змінюється, особливо в останні пів року.

Шість місяців війни цієї показали, яка велика помилка зроблена Заходом, коли адекватно своєчасно не надана насамперед військова допомога. Бо не було розуміння, що Україна бореться зі світовим злом, яким є Росія. Що ведення війни на фронті більше двох тисяч кілометрів, це занадто виснажлива війна, яка потребує самих сучасних технологій її проведення.

Шість місяців війни цієї показали, яка велика помилка зроблена Заходом.

Ми важко досягаєм адекватності поглядів, особливо політичного керівництва європейських країн. Оці вічні перемовини з Путіним, телефонні розмови Макрона, оці постійні розмови перші три місяці генсека НАТО про те, шо НАТО не буде робити. Навіть виступи американського президента про те, що Сполучені Штати не зроблять, що не дадуть.

Це як запрошення до гарячої фази Путіну. Це було прикро спостерігати.

Приємно змінилося за цей час – ну, наприклад, американська позиція серйозну ревізію зазнала.

І в мене немає сумніву, що навіть така консервативна німецька політика щодо України, і допомоги, особливо мілітарної, яка вже багато в чому змінилася, але вона ще неадекватна і несиметрична до тих викликів, які ставить Росія і Путін у цій війні, вона все-таки зміниться і змінюється.​