Подаємо мовою оригіналу:

Olga Kalinovska

– Чули, як вони в рації кричали: “Нас штурмует елита! Спецназ! Помогите! Не удержимся!”. Знали б вони, що проти них – вчителі, фермери, електрики та будівельники воюють. У нас із кадрових офіцерів лише ротний був.

Високий симпатичний – гарні риси обличчя не може приховати навіть балаклава – Богдан – боєць 24-ї королівської бригади – весело сміється, згадуючи, як на Херсонщині бійці 24-ки з реготом слухали переговори окупантів по рації.

– Нас тоді 37 чоловік було. А йшло на нас три роти! На танках та БМПхах. Але вони ж не знали, що там такі є…ті засіли, у тому селі. Один наш боєць БМП з автомата розстріляв!
– Це як?!

– Pуські заїхали, БМП зупинилась, мехвод відкрив люк, щоб подивитись, куди далі рухатись, наш боєць його і зняв. А потім заскочив на бронемашину і як в американському фільмі – засунув у люк автомат і всіх по колу там розстріляв. Весь магазин розрядив!
Іііііііііі – повітря шумно розрізає тонкий неприємний свист – то міна пролітає над нашими головами і шумно гепає у полі, здіймаючи хмару диму.

– То наша, не переживайте, – посміхається Богдан. – Коли їхня сюди летітиме і треба буде пригинатися або падати, я скажу.

Він не в курсі, що ми до цього свисту по-суті вже звикли. У Бахмуті, коли б ми туди не заїжджали, так свистить постійно. І не лише там.
Хоча тут, у околицях цього пекельного міста, ця смертельно небезпечна свистопляска не стихає ані на хвилину.

– А не твердо вам спати? – киваю я на двоповерхові ліжка з рівними деревяними настилами.
У невеличкому бліндажі з трьома накатами деревини зверху – захист від прильотів арти – тепло, завтишно і пахне кавою. Бійці готують її для нас.
– Не повірите, раніше, до війни, у мене боліла спина. А зараз я про неї забув, – м’яко посміхається Микола – 54-річний боєць з Рівного, який якраз готує нам гарячий запашний напій. (Присмачений згущеним молоком).
– Як казав один боєць – фронт лікує все, – додає, сміючись, командир підрозділу.
– Присідайте, відпочиньте, – Микола галантно підтягує до мене невеличкий стілець, який уступив один з бійців.
Він лише нещодавно повернувся у стрій. Після поранення на Херсонщині. Важкого поранення. У голову.

– Ще 2 сантиметри і мене б не було, – ділиться історією свого другого день народження боєць. – Уламок прилетів у потилицю і застряг у кістці. Врятувала каска. Її розламало надвоє.
– Не страшно було після такого повертатися на фронт?
– Та всім страшно. Лише дурному і мертвому не страшно. А Вам не страшно? – дивлячмсь прямо в очі, запитує Микола.
– Всім страшно, – повторюю його слова я.
Ми п’ємо гарячу смачну каву, майже не зважаючи на постійне гупання над головою. То російська арта накриває поля в околицях Бахмуту квадратами. А наші Боги війни ювелірно точно відповідають, мінусуючи то орків, то їхню броню.
Нам приємно і цікаво розмовляти з Незламними. Слухати їхні історії, разом сміятися та часом – плакати, згадуючи полеглих побратимів. У них в гостях час пролітає непомітно….
– Дякую, що приїхали, що не забуваєте. Це дуже приємно, – ці слова Миколи, коли ми прощаємося і виходимо з бліндажа, застають мене зненацька.

– Та як вас забудеш?! Я б з радістю приїжджала до вас. Хоч щодня). Аби пускали. (Потрапити до піхоти навіть на другу лінію оборони Бахмуту нині важко. Через постійні обстріли та бої. На подібних позиціях журналістам рознесли вже не одне авто).
– О, стрілкотня! Недалеко. Це вже контактні бої? – у постійне важке гупання арти вплітаються короткі тонкі черги кулеметів, які строчать і строчать, плюючись кулями десь неподалік.
– То наші когось побачили з pусні. Певне, розвідка їхня або диверсанти намагаються підповзати до окопів. Тут же ж до них – метрів 400, киває на позиції ліворуч Богдан.
З позицій 24-ки виїжджаємо під гучну канонаду арти. На виїзді з міста у багатоповерхівці горить чергова квартира на верхніх поверхах. Сильний вітер постійно роздмухує ненажерливе полумя. Вранці тут вогонь зжирав чиєсь житло на другому поверсі…