Це фото було зроблено 115 років тому (на звороті є дата, 4-VII-07), у волосному містечку Білилівці Бердичівського повіту Київської губернії, де через 20 років (точніше, 27.11.1926 р.) народилась моя мама.

Мама була здібна дівчинка з ранньою пам’яттю — вона ще встигла запам’ятати українську провінцію такою, як на цьому фото. І передати цей образ мені.

Після 1933 року цієї України не стало. І місто Білилівка (з тисячолітньою історією, з бл. 10 тис. мешканців, з 2ма церквами, костольом і синагогою, з гуральнею й броварнею, млинами й вітряками, шкірзаводом і ярмарком, школою й хедером, із своїм осередком “Просвіти” й аматорським театром і т.д. і т.п.) – стало селом.

Десь удвічі (згрубша) менш чисельним.

І – колгоспним.

Для порівняння тут слід було б умістити фото “колгоспниць” із цієї самої місцевости через 30, 40 чи 50 років — вірогідних дочок, чи внучок цих невідомих мені дівчат (якщо вони, звісно, вижили й мали дочок і внучок). Але тим уже не робили фотографій, і ми маємо всі шанси невдовзі забути, як вони виглядали – спеціально виведена сталінською Росією порода жіночих рабів, у вічних кухвайках і кирзаках, по-старечому закутушкані хустками й згорблені на бурякових плантаціях істоти непевного віку. (Коли їм вдавалося втекти в місто наймичками, або, по війні, – чорноробочими, вони старалися позбутись насамперед домашньої мови й вимови, що могла б їх видати «управдому», і тому щоразу, коли я чую «Кієв всєґда ґоворіл по-русскі», я автоматично сприймаю такого спікера за внука карателів – того, чиї прийшлі діди й прадіди в 1933-му робили з українцями акурат те саме, що їхні співвітчизники намагаються зробити нині).

Сьогодні хотілось нагадати: у 1933-му було вбито не стільки-то мільйонів людей – а цілу культуру, неповторний уклад життя й побуту, продуктом якого, серед іншого, був і оплаканий мною ще в «Польових дослідженнях з українського сексу» тип жіночої вроди (бо це також частина культури, завжди і всюди!). Не буду наводити тут цитат із власного роману – хто читав, напевно пригадує пасаж про селянські знімки початку століття.

Давайте знаходити такі знімки. Давайте їх збирати, поширювати, вдивлятися в тодішні обличчя – бодай на те, щоб навіч бачити, #за_що_ми_воюєм.

Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)