Зараз напишу довгий текст, але якщо не напишу – просто розірве зсередини.

Вчора на базарі я побачила, як жінка гірко плаче біля ятки з посудом. Просто стоїть тихесенько збоку від неї, час від часу на щось позираючи, і втирає сльози, які котяться й котяться.

Знаєте, буває такий плач, яким намагаєшся нікого не обтяжити, але ніяк не виходить його зупинити – він виносить на поверхню геть усе глибинне горе, починаючи від перших дитячих втрат. І я не знала, як ліпше вчинити: підійти й запропонувати допомогу – або дати їй виплакатися. Можливо, цей закуток на базарі – єдине місце, де вона може зробити це спокійно. Але я нарізала кола поблизу, а вона все стояла і плакала, і все помітніше тремтіла.

І тоді я таки підійшла, і почула рівно те, що очікувала і боялася почути. Вона побачила на ятці таку саму чашку, як мала колись вдома. Тепер уже не має – ні чашки, ні дому. Це дуже симпатична і зручна чашка, але не будеш же обтяжувати нею побут у чужому помешканні, звідки невідомо коли і невідомо куди доведеться їхати.

І не хочеться, не можна їхати далеко від рідних могил, але ж ось довелося. А там ще є ті могили? Вона говорила гарячково, в усьому була зола і втрата. Потім спохопилася і почала вибачатися, бо ж у всіх стільки біди, війна, люди гинуть щодня, а вона плаче за чашкою. Як не соромно.

Плакала вона, звісно, не за чашкою, а за світом, який у неї вміщався, як у яйце-Райце. Так буває з речима. І я розповіла їй дивні штуки, яких не планувала колись комусь озвучувати.

Про те, як за тиждень до своєї раптової смерті мама сказала, що хотіла би мати маленький білий будиночок із дерев’яною верандою, на якій би повісила легкі білі фіранки. Може, вона так побачила свій майбутній дім на іншому березі, я не знаю.

Ні в мами, ні в мене ніколи не було власного дому в традиційному розумінні окремого приміщення на власному клаптику землі. І тому мені сильно заболів цей її уявний дім, і безупинно болить уже кілька років. Неможливо комусь пояснити, як страшно може боліти тобі дім, якого ніколи не існувало. Зате можна краще зрозуміти людей, яким болить дім, що існував, але припинив існувати з чужої злої волі.

Ще розповіла, як у березні склала у тривожний рюкзак череп’яного зайця, дбайливо спеленавши у рушник. Заєць не мав жодної ужиткової користі й, скоріше за все, не доїхав би до кінцевої точки у випадку довгої складної дороги. Але я надто добре пам’ятаю, як ми з мамою купили його в магазині посуду в Києві, на Хрещатику,

поруч із КМДА. Просто тому, що він видався мені страшенно симпатичним і живим.

Мені було 14 років, ми приїхали на мій перший у житті всеукраїнський поетичний конкурс – і я отримала там перше місце. Мама тішилася як дитина, передчуваючи початок дуже, дуже важливого для мене шляху. Надворі стояли глибокі, темні, голодні дев’яності, поїздка до Києва була розкішшю, а заєць – відвертою надмірністю. І все ж ми тоді купили його, і в ньому для мене вмістилося все, до найменших деталей: сира осінь і те, як ми спускалися на Хрещатик туманною Круглоуніверситетською, як купували в гастрономі хліб, шматочок сиру і трохи лікарської ковбаси на вечерю, і потім, регочучи, їли все це на ліжку в лаврській нічліжці для паломників, і як у тамтешньому облупленому й темному душі гасали жирні щури, але ми спали в одному вузькому ліжку, обійнявшись, і мама невтомно раділа, раділа, що в мене вийшло те, чого я прагла, що я повірила у важливість моїх віршів ще для когось, і ми пішли святкувати мою перемогу в підвальну кафешку “Старий Київ” навпроти Бесарабки, мама любила її з часів своєї київської аспірантури, і там – круглі жовті лампи, на які було тепло дивитися, і королівська розкіш – шоколадні еклери й маленькі чашечки справжньої міцної кави, на останні гроші, і я все це так міцно пам’ятаю, що не було варіанту не покласти зайця у тривожний рюкзак.

І ми з тією жінкою довго стояли серед базару, тримаючись за руки й ковтаючи сльози, і говорили про всяке. Так багато спливає в свідомості на світло емпатії.

Люди озиралися з подивом, але було все одно.

Нам усім у теперішньому житті знадобиться нова етичність. Власне, потрібна вже.

Свідомість замінована травмами, і потрібно багато делікатності й природної чулості, щоби водночас тримати контакт і не знищити людину. Від раптового необережного питання “А де ж N?” або “Чому немає чогось/когось?” люди можуть западати на таке дно, звідки їх не витягнуть жодні фахівці. Вже доводилося бачити. У той же час, я по собі знаю, як гірко отруює не висловлена своєчасно участь когось важливого у твоєму горі – аж до підважування означень життєвої ролі цієї людини у майбутньому. А ще з іншого боку – я зараз ношу речі дорогої людини, яка дуже мене образила. Нагадую собі в такий спосіб, що моє розуміння любові й близькості глибше й більше за цю образу. І за цю грьобану війну, яка патрає всіх нас, роблячи водночас жорстокими і дуже розгубленими. Але й близькими там, де зовсім не чекаєш.

Одне слово, чашку ми з тією жінкою таки купили. Домовилися спробувати вірити, що з неї виросте новий дім. І що я про це напишу.

Катерина Калитко