Стою 37 в черзі на заправці, спека, вийшла з машини, бо вона на сонці, і чую розмову трьох хлопаків, молодих, років 25 на вигляд.

– Дістали вже ці черги! А пальне яке дороге! За що ми стільки платити маємо!

– Це точно! Мало того, що з пальним біда, то моя Оксанка вчора за сіллю об’їздила 3 магазини, купила 1 упаковку і витратила, уявляєш, 42 гривні!

– Нам теж треба, а де знайти не знаю. Ми на шашлики завтра хочемо їхати. Мушу заправитись і сіль теж шукати треба. Ну це якась біда робиться в тій країні!

Вони це все обговорювали так захоплено, що до них приєднались ще декілька водіїв. Всі обурюються, а у мене сльози навертаються…

Наші хлопці, такі ж як вони під палючим сонцем зі зброєю в руках і в окопах… По декілька днів берці не знімають, митись не мають де… Вони сплять у промоклому бліндажі.

Вони місяцями не бачаться з родиною, з дітьми, аби ми мали змогу спати у теплому ліжку і їздити по магазинах за сіллю… Свої кошти вони витрачають на покупку амуніції, щоб мати змогу просто вижити там, у пеклі…

А вони на заправці, попиваючи каву і готуючись до пікніка не соромляться говорити таке!

Ми з вами плачемо, що немає палива, що звільняють з роботи… Коли вони з під обстрілів збирають частини тіла свого побратима, щоб поховати…

Пам’ятаємо про це! Кожну хвилину, кожну секунду. Ми повинні бути вдячними!

Віримо в Україну! Віримо в ЗСУ!

Джерело