XXI століття подарувало людям можливість спілкуватися один з одним із будь-якої точки планети. Викладати фотографії в інтернет, записувати голосові повідомлення, обмінюватися думками – щодня, щогодини.

Ділитись тим, що відбувається навколо, і моментально відгукуватися, реагувати на чужі події. Але чи є потреба у цій постійній комунікації? Навіщо нам стільки говорити про себе та демонструвати своє життя? Навіщо нам стільки спостерігати за чужими долями?

У чому причина цього способу життя?

1. Ми цікаві і нам подобається підглядати за іншими.

2. Ми балакучі: язиком балакати – не мішки носити.

3. Ми намагаємось викликати чужу заздрість, розповідаючи про себе. Сальвадор Далі називав заздрість термометром свого успіху.

4. Ми намагаємося довести іншим, що наше життя краще. Або намагаємось довести собі, що інші живуть гірше.

5. Ми хочемо сформувати у віртуальній реальності власний новий образ, який не буде схожий на нас справжніх і змусити всіх повірити в нього. Втерти ніс давнім кривдникам. Викликати захоплення у старих шанувальників.

Ми живемо, поринаючи у щоденне спілкування, не розуміючи добре це чи погано, перемиваємо комусь кістки, обговорюємо життєві перипетії, ділимося своїми емоціями, шукаємо співчуття та підтримки. Ми постійно “на зв’язку”, у доступі, он-лайн.

Я якось підрахувала, скільки в мене часу на тиждень йде на те, щоб поспівчувати своїм подругам, нещасним в особистому житті, і жахнулася. У цей час можна зайнятися спортом, піти погуляти, вимити підлогу або почитати книгу.

Це спілкування нічого корисного у себе несе. Якщо ми переконаємо якусь людину, що в нашому житті все супер, життя від цього краще не стане. Якщо ми годинами плакатимемося про те, що все погано, як нам боляче, прикро і самотньо – стан речей сильно не зміниться.

Римський філософ Сенека говорив:

“Набагато важливіше те, що ти думаєш про себе, ніж те, що інші думають про тебе”.

Але до цього рівня мислення ще дорости треба. Багато хто з нас застряг на тому рівні, коли дуже важливо знати, що про нас думають інші. Саме чужа думка здатна виростити чи розтоптати нашу самооцінку.

Якось священник на службі порушив тему того, про що не можна говорити людям.

Простіше перерахувати про те, що можна. Про погоду, наприклад. А в іншому – краще тримати язик за зубами.

Похвалишся везінням, здобутками, урожаєм – позаздрять.

Розкажеш про свої плани на майбутнє – висміють, знецінять мрії та устремління. Пояснять, чому в Україні неможливо жити добре і навіть намагатися не варто.

Поділишся таємницею – розбалакають. Поділишся страхом – визнають божевільним. Поділишся ідеєю – привласнять. Зважишся на критику – образяться.

А американська письменниця Майя Енджелоу якось сказала, що люди дуже швидко забувають усе те, що ви їм говорили. Вони також викидають зі своєї пам’яті все те, що ви для них зробили. Але вони пам’ятають ті емоції, які ви викликали в них.

Сподобатися всім – неможливо. А ось зачепити чужі струни душі чи психіку, стати ворогом, гордим чи зарозумілим у чужих очах – це завжди будь ласка.

“Мовчання – золото” – стверджували давні мудреці. І вони мали рацію на всі 100%.

Все, що народжується в нашій голові, в серці чи душі – не повинно бути надбанням чужих вух. Та й чи добре ви знаєте людей, перед якими зібралися відкритися?